кибитка

КИБИ́ТКА, и, ж.

1. Критий візок у кочових народів; халабуда.

Тоді Віктор Олексійович, осушивши ром во славу Бахуса, завалився у свою кибитку й побажав усім нам доброї ночі. (О. Афанасьєв-Чужбинський);

А чутка й досі ще жива, Що лісу тут стояла сила, Ще і тоді, як татарва У нас з кибитками ходила (Я. Щоголів);

Поле з одного боку було вкрите своєрідними кибитками з повсті, що стояли на великих возах (В. Владко);

І половці посунули до Дону; Мов лебеді сполохані, ячали Кибитки незліченні опівночі... (Л. Костенко).

2. Легке переносне житло в кочових народів; юрта.

Надвечір вони натрапили на одиноку повстяну кибитку, що стояла на твердому такирі (П. Загребельний);

Хлібороби орють землю й забезпечують зерном своїх загарбників, а загарбники збирають із них данину й царствують у кибитках (І. Білик).

3. У середньоазійських народів – невелика хатина з вальків глини або цегли-сирцю.

З Макшеєвим жив Шевченко в одній кибитці й у Раїмі (з наук. літ.);

Коли журналіст приїхав до кибитки аксакала (у Таджикистані багато простих хатин із вальків), біля неї зібралася вся його родина (з газ.).