кив

КИВ, у, ч.

1. Те саме, що киво́к.

Добре дитя боїться і кива [киву], а ледаче – не боїться й кия (прислів'я);

Одпровожали [відпроваджували] її хто сміхом, хто кивом, .. а хто дивом щирим (Марко Вовчок);

На селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву (Ю. Яновський);

Тоді шафар узяв його з собою в ліс, велів нарубати дров і показав на кивах, щоб нав'ючив осла і одвіз дрова додому (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо).

2. розм. Уживається як присудок за знач. кива́ти і кивну́ти.

Диб, диб на село, Кив, морг на нього (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Мати кив на мене: вийди мов (А. Тесленко);

Мама сіп мене за руку, кив на мене оком: – Мовчи, вража дитино! (С. Васильченко);

Уже й шапку надів був – іти, а тут сам Тригубенко – кив головою (А. Головко).

◇ (1) На ки́вах і (та) на ми́гах – жестами, знаками (перев. стосовно спілкування з глухонімими).

– Там такий, що все на кивах та на мигах (Номис);

Гиря підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах йому: – Ну, а ти чого стоїш? (М. Куліш).