клясти
КЛЯ́СТИ́, кляну́, кляне́ш і рідко клену́, клене́ш, недок.
1. кого, що і без прям. дод. Те саме, що проклина́ти 1.
Не співає чорнобрива. Кляне свою долю (Т. Шевченко);
Поставали [селяни] на оборі, дивляться, одні кленуть [злодія], другі грозять, треті так собі стоять (І. Франко);
– А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! – кляла стара Сивашиха (Б. Грінченко);
Шкапина ні з місця. Тоді стара циганка випускала з сухих грудей дикий, нелюдський крик, підіймала догори кулак із димучою люлькою, трясла їм [ним] і кляла так страшно і завзято, що комиші схилялись навколо од страху і сорому (М. Коцюбинський);
Що тебе клясти, моя недоле? Не клену. Не кляв. Не проклену (В. Стус).
2. розм. Те саме, що ла́ятися 1.
Сплячі сердилися і кляли, але треба було вставати (Н. Кобринська);
Вони вже чули, що вулицею тупотіли коні, бігли люди, якісь голоси перегукувались, хтось наказував, хтось кликав, хтось кляв (Ю. Смолич).
◇ (1) Кля́сти́ в ба́тька, в ма́тір кого:
а) проклинати, зачіпаючи честь батьків.
Дуже довго він кляв мужиків в батька, в матір (А. Кримський);
б) дуже лаяти.
Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матір і Бієвці, і Балашову хату (І. Нечуй-Левицький);
(2) Кля́сти́ на чім (на чо́му) світ стої́ть кого, що – не стримуючись, не соромлячись у виразах, дуже проклинати.
Як командир батареї тяжкої [важкої] артилерії Петро мав багато клопоту і, вивантажуючись, кляв когось на чому світ стоїть (І. Багряний);
Кляне [Марія] ту війну осоружну на чім тільки світ стоїть (Є. Гуцало).
Словник української мови (СУМ-20)