кмітливий
КМІТЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Здатний добре й швидко міркувати, розмірковувати; тямущий.
Кмітливої голови й руки слухають (О. Донченко);
Новиков став найціннішим розвідником, хоробрим, завзятим, кмітливим (О. Копиленко);
Аецій був кмітливий отрок і швидко переймав усе гунське: і звичаї, і мову, і військове ремесло (В. Малик);
Андрусь Бойко був господарем хоч і небагатим, одначе старанним та кмітливим, лад господарству своєму давав (І. Нижник);
// Який виражає тямущість.
У неї такі спостережливі, кмітливі оченята, так вона пантрує ними за маминим обличчям – враз запідозрить, відчує нещирість (І. Рябокляч);
Обличчя мав [бортник] розумне, кмітливе, надто ж очі – в зеленому блиску, хитрі й меткі (П. Загребельний);
// Слушний, доречний (про думки, поради і т. ін.).
Той чоловік, сповнений простоти, розв'язував надто складні питання, давав .. кмітливі поради (Олесь Досвітній);
// Який швидко сприймає, засвоює що-небудь (про тварину).
Біля гравців довкола столика і жабенята стрибають, кмітливі створіння знайшли дотепний спосіб полювання на комашню (О. Гончар);
Взагалі ж це був кмітливий, сказати б, навіть дотепний пес, тямковитий (В. Чемерис).
2. Те саме, що спостере́жливий.
В кмітливої Мокрієвської були надто гострі очки й вже примітили ті латки (І. Нечуй-Левицький);
Охрім Залужний пильно вдивлявся в неї чорними кмітливими очима, і усмішка в нього ховалася у чорній бороді (М. Івченко);
Життя йде своїм порядком, але Дарчине кмітливе око помічає, що не все гаразд у цьому порядку (Ірина Вільде).
Словник української мови (СУМ-20)