кобилиця
КОБИ́ЛИ́ЦЯ, і, ж., рідко.
1. Те саме, що коби́ла 1.
Він нанявся .. три кобилиці пасти (з казки);
Немає кобили. Привела вчора лошатко, а сама... Осколок доконав... Пропала кобилиця... (І. Багмут);
На білому снігу татари скидалися на граків. Декотрі, дужчі, доїли кобилиць, тепле молоко текло просто в жили, воно грітиме довго (Ю. Мушкетик);
* Образно. Казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові (Г. Тарасюк);
* У порівн. Підросла донька Мирося. П'ятнадцять літ їй, висока, гарна, прудка, мов степова кобилиця (О. Бердник).
2. перен., вульг. Те саме, що коби́ла 2.
Ніхто не брав [Степаниду], а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо три – пішов у повстанці (М. Хвильовий).
3. перев. мн. Те саме, що ко́зла 2.
Дівчата обстругували стіни, – які з долу, які з кобилиць угорі (А. Головко).
Словник української мови (СУМ-20)