кобилка
КОБИ́ЛКА, и, ж.
1. Зменш.-пестл. до коби́ла 1.
Запряг [запріг] він миттю чортопхайку, Черкнув із неба, аж курить! І все кобилок поганяє (І. Котляревський);
Юрко побачив білу гривасту кобилку, запряжену в кінні граблі з двома високими колесами (О. Донченко);
Вони вітали Манюню, бо де ще зустрінеш таку, ніби вилиту з міді, справну кобилку, що під червоним прапором і транспарантом тягнула дебелого екіпажа (М. Вінграновський).
2. перев. мн. Рослиноїдна комаха родини саранових з видовженим тілом, короткими вусиками, двома парами крил.
В коробці торохтіла крильцями і лапками світло-жовта із загорілою спинкою і блідим пузцем марокська кобилка (Л. Первомайський).
3. Дерев'яна підставка під струни в скрипці, балалайці і т. ін.
На верхній деці вирізують два звукові отвори (голосники), іноді більше, і на ній же ставлять поріжки з вирізами (кобилки), які частину струн ділять навпіл (з наук. літ.).
4. Грудна кістка в птахів.
Попав [писар] півкурятини [півкурки], так її й рішив, а гусакову [гусячу] кобилку з ногою мерщій у кишеню (Г. Квітка-Основ'яненко).
5. перен., вульг. Пестл. до коби́ла 2.
Ота дiвуля з журналу “Америка” нахабно ловить мене своїми безсоромними очиськами. Ану, перестань! Не хочеш, кобилко iз штату Техас? (В. Яворівський).
Словник української мови (СУМ-20)