ковалик
КОВА́ЛИК, а, ч.
1. Пестл. до кова́ль.
[Відьма:] Скував ковалик голосочок. Ну, нестемітно [нестеменно] ж як дзвіночок!.. (М. Кропивницький);
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля: – Ковалю-ковалику, скуй голосок, такий, як у матінки [Телесика] (П. Тичина);
Старий сусіда, який куняв там і не помітив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змією, й замахав на нього руками: – Тікай, ковалику! (І. Білик).
2. Жук родини коваликових, який, перевертаючись зі спинки на черевце, видає характерний тріскотливий звук.
Мов маленькі, випадкові кулі, дзенькають над хлібами мідно-зеленаві ковалики (Ю. Збанацький);
Ковалики мають подовжене тіло, малу голову (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)