коли-не-коли
КОЛИ́-НЕ-КОЛИ́, присл.
Час від часу.
Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге (Панас Мирний);
А навколо стояла глибока заніміла тиша, тільки коли-не-коли деркач своїм тріскучим криком лящав в ухах (М. Івченко);
Море заспокоїлось. Лише коли-не-коли десь вдалині мигтів білий гребінь, нагадуючи помах чайки крилом, і зникав, мов омана (М. Трублаїні);
Їх [чабанські ґирлиґи] злегка коли-не-коли погойдує вітерець (О. Гончар);
// Зрідка, інколи.
Тут і йти нема куди .. Коли-не-коли бувають весілля, заручини, похорони (Леся Українка);
Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi (А. Тесленко);
Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша, .. а то все [в степу] трави й трави (О. Ільченко);
Вітру в спекотливі дні тут майже нема, а якщо він коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кізяковий дим і чад (М. Сиротюк);
Вони пішли через завулок .. Коли-не-коли проїжджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися подорожні (Валерій Шевчук).
Словник української мови (СУМ-20)