колошкати
КОЛО́ШКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. кого. Те саме, що поло́хати.
– Я гнав овець до старости, а вони два перебігли та й давай мені колошкати овець: кишкають на вівці, одбивають од мене (Сл. Б. Грінченка);
[Петро:] Торішню [минулу] ніч знов щось колошкало телят (М. Кропивницький);
Баба Химка застудилася була, лежала два тижні, а тепер уже ходить, курей колошкає на городі (О. Бердник).
2. кого. Раптово порушувати чий-небудь спокій, переривати сон і т. ін.; турбувати.
– За що знущаєтесь ви надо мною так!.. – За те, – сказав один Рябкові з наймитів, – Щоб не колошкав ти вночі своїх панів (П. Гулак-Артемовський);
– Може, до хати зайдемо? – Е, ні, не буду колошкати твоїх – нехай сплять до світу Божого (М. Стельмах);
Телефонний дзвінок .. колошкає зі сну (О. Забужко);
// що, перен. Переривати певний стан; сполохувати.
Хай знають [партизани], що тут засідка, набагато небезпечніша від тих, може, поодиноких фашистських стрільців, які колошкають тишу й темряву, гатячи з своїх автоматів (П. Загребельний);
Тривожні думки мене непокоїли, вривались у мої сни, колошкаючи, і я прокидався серед ночі (Валерій Шевчук).
3. що. Ворушити, кошлатити.
Флегонт стояв за хвірткою на вулиці – у самій тужурці, простоволосий, вітер колошкав йому чуба, сніжком присипало плечі (Ю. Смолич);
Вітерець лоскоче ковил-траву,колошкає полини, щоб вони дужче пахли (Григір Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)