колошматити
КОЛОШМА́ТИТИ, а́чу, а́тиш; наказ. сп. колошма́ть; недок., розм.
1. що. Розвіваючи в різні боки, кошлати, скуйовджувати що-небудь.
Вітер розкидав йому поли старого, заляпаного оливою піджака і колошматив руду з білими кущами бороду (І. Микитенко);
Шумів ліс, билась об нього буря вгорі, потроху розгойдувала стовбури, колошматила листя (Ю. Яновський);
Він колошматив розчепіреними пальцями волосся, воно липло до чола і скроней (Р. Іваничук);
Бриз морський вам чуба колошматив (І. Драч);
// кого. Нападаючи на кого-небудь, смикати його зубами, кусати (про собак).
Якось чуємо на вгороді ґвалт, собаки гризуться. Побігли діти, аж воно Брус колошматить сусідового Рябка (П. Панч).
2. кого. Дуже сильно бити кого-небудь.
[Андрій:] То ж хулігани! Обізлилися на Арсена, а підстерегли мене і... давай колошматить. Ледве вирвався! (З. Мороз);
Вони його били сировицею, колошматили тростинами по п'ятах (Ю. Логвин);
// перен. Завдавати ворогові нищівних ударів; громити.
– Чоловік повернеться. От побачите. Фронтів уже немає, так він, мабуть, десь недобитків бандитських колошматить (В. Речмедін);
Духнович розповів, що знав про Богдана, про те, що розвідка його кінчилась успішно і що в бою з танками Богдан теж відзначився. – І зараз там десь їх колошматить, – закінчив Духнович з гордістю за товариша (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)