колун
КОЛУ́Н, а́, ч.
Важка, з тупим клиноподібним лезом сокира для розколювання колод, корчів і т. ін.
Дядько Микола смачно навпіл розколює березові і грабові кряжі. Робить це він так: підійме над головою колуна, замахнеться, скаже “гех” – і дерево розвалюється надвоє (М. Стельмах);
Ожигов величезним колуном рубав дрова, що їх Краніхфельд носив до повітки (М. Сиротюк);
Двоє тупцяли біля колоди – рубали дрова, загнали у в'язовий окоренок по саме топорище колун і тепер не могли його витягти (Ю. Мушкетик);
* Образно. Пасмуги світання кололи небо колуном (В. Стус).
Словник української мови (СУМ-20)