конари
КОНА́РИ, ів, КОНАРІ́, і́в мн. (одн. кона́р, а, кона́р, я́, ч.), діал.
Великі гілки, що ростуть від стовбура дерева.
Під скрип могутніх конарів дубових складались першії мої пісні (І. Франко);
Велети-дуби й буки витягали свої безлисті конарі високо вгору (А. Чайковський);
Переходив [свист] хвилями у дике, невловиме виття – вихру чи звірів? А з ними у парі йде скрипіт та стогін грабових конарів та плач смерекових велетнів (А. Крушельницький);
* Образно. Музики дмухають у.. порожні стовбури і конарі самі в себе (І. Калинець).
Словник української мови (СУМ-20)