конати
КОНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Бути в передсмертній агонії; умирати.
Вже десять тухольців було ранених; вони конали від страшної гадючої отрути (І. Франко);
Дехто з людей упав коло гармат і хрипів, конаючи (Ю. Яновський);
Видно було, що товариш конає (І. Багряний);
Винен я чи не винен у тому, що Марина конає вiд сухот (Р. Андріяшик);
У своїх спогадах Артур Пепа сидітиме посеред цієї кімнати на табуреті і конатиме від власного серцебиття (Ю. Андрухович);
* Образно. Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом.., дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали (Леся Українка);
Конає в корчах всесвіт-вир В чеканні блискавки-удара (В. Еллан-Блакитний);
В хатi корчилась, беззвучно конала тиша (Є. Гуцало).
2. Зазнавати нестерпних мук; страждати.
Бачив він [Т. Шевченко].., як його рідні брати та сестри конали на панщині, в неволі... (Панас Мирний);
[Козаки:] Ой лучче б ми, запорожці, Круту гору лупали, .. Круту гору лупаючи, Сіли б, одпочили, А у тюрмі конаючи, Трохи не згинули (І. Нечуй-Левицький);
Чи зможу я, конаючи в неволі, Тобі хоч краплю щастя принести? (І. Гнатюк).
Словник української мови (СУМ-20)