конати
КОНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Бути в передсмертній агонії; умирати.
Вже десять тухольців було ранених; вони конали від страшної гадючої отрути (Фр., VI, 1951, 128);
Дехто з людей упав коло гармат і хрипів, конаючи (Ю. Янов., І, 1958, 166);
*Образно. Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом.., дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали (Л. Укр., І, 1951, 293).
2. Те саме, що му́читися 1.
Бачив він [Т. Шевченко].., як його рідні брати та сестри конали на панщині, в неволі… (Мирний, V, 1955, 312);
Душно конать у знесиллі… Дайте повітря на мить! Раз до цілющої хвилі З ліжка мене підніміть! (Граб., І, 1959, 53);
Вода в ручаях і криницях висихала, навіть звірі в лісах конали від спраги (Ів., Вел. очі, 1956, 111).
Словник української мови (СУМ-11)