консонанс
КОНСОНА́НС, у, ч.
1. муз. Гармонійне поєднання звуків; співзвуччя; протилежне дисонанс.
У сучасній теорії музики до консонансів належать такі інтервали: прима, мала та велика терції, кварта, квінта, мала та велика сексти та октава (з наук.-попул. літ.);
* Образно. Всі трагедії й драми – врешті є консонанси (П. Тичина);
Юнаки взяли частування, випили .. Їм здалося, що мозок, серце, все єство розкривається у таємничу суть природи, співзвучить у дружньому консонансі з кожною билинкою, з небом, червоним сонцем (О. Бердник).
2. літ. Неповна рима, в якій співзвучні приголосні за часткової або повної розбіжності голосних.
Поезії Емми Андієвської притаманний особливий спосіб творення тексту: поєднання сюрреалістичної образності з пругкою емоційною архітектурою віршованого тексту, будованого на ущільненому потоці асонансів та консонансів (з наук.-попул. літ.);
Якщо співзвучними є тільки приголосні звуки за розбіжності наголошених складів, така рима називається консонансом: рунами – ворунами, кадр – кедр, москіт – мускат (з навч. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)