костиль
КОСТИ́ЛЬ, я́, ч., спец.
1. Металевий стрижень, загострений з одного кінця й розширений або загнутий під прямим кутом із другого.
– Тут, здається, і вдень можна розшивати полотно, – приміряється Роман до присмолених шпал і заіржавілих костилів (М. Стельмах);
Рейки вилискували на сонці, як живі змії, прикуті до шпал іржавими костилями (В. Земляк);
Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий чорний костиль (Любко Дереш).
2. Пристосування для опертя в деяких машинах, механізмах і т. ін.
Торкнувся [літак] колесами землі, стукнувся костилем і, прокотившись з сотню кроків, зупинився (М. Трублаїні).
3. розм. Те саме, що ми́лиця.
Данило писав, що був поранений у той-таки перший день війни, на щастя, легко, в ногу, вже шкандибає на костилях (Ю. Мушкетик);
З війни на костилях вернувся [брат] (В. Лис).
Словник української мови (СУМ-20)