кочовики
КОЧОВИ́КИ, і́в, мн. (одн. кочови́к, а́, ч.; кочови́чка, и, ж.)
1. Народ, плем'я, що кочує.
Танки вдосвіта палали по туманному полю, як вогнища кочовиків (О. Гончар);
Не чіпали сліпців навіть розбійники гірські, люті кочовики східні, що інколи, мов безжальна рогатина, пронизували землі слов'янські з краю в край (О. Бердник);
Теплий клімат, багато риби й дичини завжди приваблювали сюди людей. Безмежна степова зона була справжнім раєм для кочовиків (Д. Білий).
2. Про тварин, птахів і т. ін., які переходять або перелітають з одного пасовища, місця годівлі на інше.
Дроздів-горобинників біологи називають кочовиками, бо, на відміну від перелітних, вони не відлітають далеко від постійних місць свого мешкання (з навч. літ.).
3. перен., ірон., жарт. Про людей, які часто змінюють місце проживання, праці.
– От нас, будівельників, часто називають кочовиками (Яків Баш).
Словник української мови (СУМ-20)