кудлай
КУДЛА́Й, я́, ч., розм.
1. Кудлата тварина (переважно про собаку).
Він [Турута] постеріг мене тільки тоді, коли я увійшов у дворище і два кудлаї кинулись з лютим гавканням мені назустріч (Л. Старицька-Черняхівська);
Він мерщій підхопив цуценя на руки, притис до грудей і почав пестити кошлату, всю в будяках, шерсть маленького кудлая (Ю. Смолич);
Назустріч їм розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цілий день сидить прив'язаний і тільки на ніч відпускається (У. Самчук);
Ми з матір'ю вийшли і стали на чати. Десь постріл ударив. Зайшлись кудлаї (Л. Первомайський).
2. Про людину з кудлатим волоссям; патлань.
[Подорожній (стиха до шинкаря):] Чи можна того кудлая пивом почастувати? (Леся Українка);
– Згадав, як ми пошили в дурні німця.. – Ну й дременув кудлай напудрений! – гукнув Ничипір (Василь Шевчук).
Словник української мови (СУМ-20)