куплет
КУПЛЕ́Т, а, ч.
1. Строфа пісні.
Вона підхоплювала останні куплети пісні, і її дужий дзвінкий альт дзвенів і розливався, як чиста струна дорогого рояля (І. Нечуй-Левицький);
Бранець сухим скрипучим голосом натужно проспівав йому рідною мовою якийсь фривольний куплет, щось на зразок коломийки (О. Гончар);
Дванадцятеро втікачів дружно проспівали останній куплет і приспів (О. Бердник);
// розм. Строфа вірша.
При найщирішій волі ніхто не в силі дочитати більше як один куплет [віршів] (І. Франко).
2. тільки мн. Пісенька з кількох строф на побутову або політичну тему, приспів якої звичайно повторюється.
Марко Баніт легко й дотепно складав комічні сценки, фейлетони, куплети, майстерно поєднував текст з акробатичними номерами (Д. Ткач);
Крилаті епіграми, сатиричні куплети, які Іван, жартуючи, називав “осами”, розліталися в списках і усно по Львову (П. Колесник);
Рутецький виявився першорядним кавалером і бавив дам підльвівськими куплетами так, що сміх переливався по всіх кімнатах (О. Лисяк);
Перший з них [поетів] начебто писав сюрреалістичні поезії в прозі, другий – римовані сороміцькі куплети (Ю. Андрухович).
Словник української мови (СУМ-20)