кутий
КУ́ТИЙ, а, е.
1. діал. Дієпр. пас. до ку́ти.
Але знайшлись і куті з криці груди, З яких біда кресала лиш вогонь (М. Старицький);
Іди ж, незабутній, в майбутню даль, щоб нащадкам, немов заповітну дідизну, куту тобою троянду залізну передати, як добрий і щедрий коваль (М. Бажан);
Я бачу шаблю, сріблом куту (Л. Забашта);
Видзвонює кінь копитами, сталлю кутими та підбитими (С. Голованівський).
2. Зробл. із металу куванням (див. кува́ння¹).
Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли (Т. Шевченко);
Наші кулі й шаблі куті ворога сікли (І. Гончаренко);
* Образно. І куте слово теж не зле-бо В горнилі душ нести сюди (А. Малишко).
3. у знач. прикм. Оббитий листами металу (про двері).
В Копичинцях, браття, стріляють людей За те, що .. в арешт ся наперли, Немовбито всі ми без кутих дверей, Без замків рабами не вмерли (І. Франко);
Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх (О. Гончар);
Бронзові, куті двері притисли дівчину до стіни, майже не давали дихати (О. Бердник).
Словник української мови (СУМ-20)