кутий

КУ́ТИЙ, а, е.

1. діал. Дієпр. пас. до ку́ти.

Але знайшлись і куті з криці груди, З яких біда кресала лиш вогонь (М. Старицький);

Іди ж, незабутній, в майбутню даль, щоб нащадкам, немов заповітну дідизну, куту тобою троянду залізну передати, як добрий і щедрий коваль (М. Бажан);

Я бачу шаблю, сріблом куту (Л. Забашта);

Видзвонює кінь копитами, сталлю кутими та підбитими (С. Голованівський).

2. Зробл. із металу куванням (див. кува́ння¹).

Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли (Т. Шевченко);

Наші кулі й шаблі куті ворога сікли (І. Гончаренко);

* Образно. І куте слово теж не зле-бо В горнилі душ нести сюди (А. Малишко).

3. у знач. прикм. Оббитий листами металу (про двері).

В Копичинцях, браття, стріляють людей За те, що .. в арешт ся наперли, Немовбито всі ми без кутих дверей, Без замків рабами не вмерли (І. Франко);

Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх (О. Гончар);

Бронзові, куті двері притисли дівчину до стіни, майже не давали дихати (О. Бердник).