кутий

КУ́ТИЙ¹, а, е, діал. Дієпр. пас. мин. ч. до ку́ти.

Видзвонює кінь копитами, сталлю кутими та підбитими (Голов., Близьке.., 1948, 113);

Я бачу шаблю, сріблом куту (Забашта, Вибр., 1958, 99);

*Образно. Але знайшлись і куті з криці груди, З яких біда кресала лиш вогонь (Стар., Вибр., 1959, 19).

КУ́ТИЙ², а, е.

1. Зробл. із металу куванням ( див. кува́ння¹).

Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли (Шевч., II, 1953, 332);

Паші кулі й шаблі куті ворога сікли (Гонч., Вибр., 1959, 179);

*Образно. І куте слово теж не зле-бо В горнилі душ нести сюди (Мал., Листи.., 1961, 17).

◊ Ку́те срі́бло — не лите срібло.

Па низьких круглих столах з бронзи і кутого срібла стояли десятки холодних і гарячих страв (Тулуб, Людолови, II, 1957, 244).

2. Оббитий листами металу (про двері).

В Копичинцях, браття, стріляють людей За те, що.. в арешт ся наперли, Немовбито всі ми без кутих дверей, Без замків рабами не вмерли (Фр., XI, 1952, 392);

Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх (Гончар, III, 1959, 144).