кутуляти
КУТУЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., що, розм.
1. Жувати (у 1 знач.).
Дід одійшов, узяв клунок і приніс до куреня. Вийняв пиріг, дав малому, а недоїдений сам почав кутуляти (Панас Мирний);
Артем мовчав. Він передбачливо, зарані ще, посеред батькового запитання, кусонув хліба, наскільки рота хватило, і, кутуляючи зараз, природна річ, не міг же відповідати (А. Головко);
Вдоволений цар сів за стіл і кутуляв ковбасу з капустою (Ю. Мушкетик);
Степан кутуляв мляво, наче не мав зубів, але потроху добирався до денця (В. Шкляр).
2. розм. Незручно, повільно пересуватися.
Ну так, видно, жінка перевзувається на роботі, щоб не кутуляти на високих підборах (О. Ірванець).
Словник української мови (СУМ-20)