кіптюга
КІПТЮГА́, и́, ж., розм.
Те саме, що ку́рява; пил (у 1 знач.).
Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кіптюгу коло землянки (Панас Мирний);
Після того, як він опинився за ворітьми флотської школи, нестерпним стало для нього саме слово “морехідка”, уникав і згадки про неї. Бо ж не прийняла твоєї розхристаності, вигнала під паруси кураївської кіптюги! (О. Гончар);
Окинув зором задимлене, чорне од кіптюги, спустошене подвір'я – його не впізнати (Є. Доломан).
Словник української мови (СУМ-20)