лайдак
ЛАЙДА́К, а, ч., розм.
1. Вбога бездомна людина.
– Я лайдак. Пропив усе до нитки. І полотно пропив (В. Стефаник);
- Сто дзяблів! Лайдак! — вигукнув ображено пан Спихальський. — Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? (В. Малик).
2. Нероба; лінива людина; людина, яка не робить нічого корисного.
От іще тоскно йому, що він сидить отак лайдаком, коли чути вибухи повстанських набоїв (Д. Бузько);
Де воно на нашу голову взялося – лайдак лайдаком, тільки що при шаблі та королівській грамоті (Ю. Логвин).
3. Уживається як лайливе слово.
Увійшло в хату оце пиховате цабе, розсілося – і давай хизуватися .. – Чому голови не хилиш, лайдако! Падай на коліна, старий собако! (О. Ковінька);
Не вірте йому, він зайда, поганець, лайдак,- Вергала лайливі слова (Ю. Мушкетик);
Але ж не прийти па оте підле побачення ти, лайдаку, міг? (Ю. Андрухович);
Неробою – ще куди не йшло. І лайдаком, і волоцюгою – теж нехай собі обзивають, якщо вже їм так хочеться. А ось гайдамакою обзиваться негоже! (І. Андрусяк).
Словник української мови (СУМ-20)