легіт
ЛЕ́ГІТ, готу, ч.
Легкий приємний вітерець.
Сонце грає промінням, весняний легіт жене по небесній блакиті як пух легенькі білі хмаринки (М. Коцюбинський);
Що третій Вітер молодий – Ласкавий Легіт- Теплокрил (П. Тичина);
Сінешні двері навстіж розчинено — вільно пташці влетіти, вільно хлюпнути леготу, вільно подорожньому вступити (Є. Гуцало);
* Образно. До неї леготом полину (В. Сосюра);
* У порівн. Але ось щось затремтіло, В небі щось зашелестіло, Ніби легіт, мов вітрець, Наче в скрипку гарний грець Потихеньку грає, грає (Л. Первомайський);
// перен. Шум, гомін і т. ін., що нагадують віяння легкого вітерцю.
Безжурні заклики фуркотіли у леготі дерев (К. Гриневичева);
Розірвались на камінні золоті хмарки, І пливуть .. в леготі ріки (Ю. Гойда);
На берегах невгавав пташиний легіт (С. Чорнобривець);
Але почув не шепіт – легіт наче: “Згадай мотив”. (В. Герасим'юк).
Словник української мови (СУМ-20)