лепетати
ЛЕПЕТА́ТИ, ечу́, е́чеш, недок.
1. що і без дод. Говорити нерозбірливо, неправильно (про дитячу мову).
Не плачте, мамочко! Не плачте! – лепетала вона своїм нетвердим язичком (Панас Мирний);
Щось дитиночка шепоче, щось лепече, наче: ма-ма... (Уляна Кравченко);
// Говорити невиразно, невпевнено, з трудом підшукуючи слова.
– Я закінчила десятирічку, шукаю роботи .. – лепече Тамара, мов не своїм голосом (А. Хижняк);
// Говорити мовою, незрозумілою для співбесідника.
Ван знову лепетав щось по-китайському і, як дитина, кидався на руках у Пархоменка (П. Панч);
// Говорити що-небудь несерйозне, нерозумне.
Лепече, як той пустий млин (Номис);
[Феська:] Все мені [Рябина] своїм п'яним язиком таке лепече, що й вимовити встидно! (І. Франко);
// Вести легку, несерйозну розмову; балакати (у 1 знач.).
Ось біжать дві панночки, лепечуть одна до одної голосно, шпарко (Леся Українка).
2. перен. Тихо, невиразно звучати, шуміти.
Погасла зірниця, стемніла блакить, все задрімало, .. поночі тихо журливо лепечуть тополі (Дніпрова Чайка);
Розлігшись, спить під дубом на траві; Під боком річечка лепече (Л. Боровиковський).
Словник української мови (СУМ-20)