локіть
ЛО́КІТЬ, ЛО́КОТЬ, ктя, ч., діал.
1. іст. Давня міра довжини, що дорівнює приблизно довжині ліктьової кістки людини.
Не простого – лляного полотна тридцять локтів узяла (з думи);
Шинок стояв .. майже [на] локоть нижче від рівня вулиці (І. Франко);
Гад був у дванадцять локтів завдовжки й, як добре дерево, завтовшки (А. Кащенко);
А кілько мене коштує це весілля? Оден локоть атласу 20 грошей (О. Назарук).
2. Лікоть (у 1 знач.).
Близько локіть – та не вкусиш (прислів'я);
На землю шапку положивши, По локоть руки засукав [Ентелл] (І. Котляревський);
Я його за рукав сіп: “схаменись, Антоне!”, а він мене локтем під бік (О. Кониський);
– Та я ту, в отій корчмі, свої сили лишила, а подивіться, чого доробилась! О! – піднесла [баба] руку і показала локіть (Б. Лепкий).
Словник української мови (СУМ-20)