локіть
ЛО́КІТЬ, ЛО́КОТЬ, ктя, ч., діал.
1. іст. Давня міра довжини, що дорівнює приблизно довжині ліктьової кістки людини.
Не простого — лляного полотна тридцять локтів узяла (Укр.. думи.., 1955, 21);
Шинок стояв.. майже [на] локоть нижче від рівня вулиці (Фр., II, 1950, 9).
2. Лікоть (у 1 знач.).
Близько локіть — та не вкусиш (Номис, 1864, № 5395);
На землю шапку положивши, По локоть руки засукав [Ентелл] (Котл., І, 1952, 95).
Словник української мови (СУМ-11)