луб'я
ЛУ́Б'Я, я, с.
Те саме, що луб 2.
Ти йому образи, а він тобі луб'я (Номис);
– Треба буде драбини новим луб'ям пообтягати (І. Франко);
Сушили вимите начисто луб'я (Б.-І. Антонич);
Велика втіха дізнатися, що твій дзеркальний двійник живе в Африці, в якому-небудь племені тумба-юмба, бігає в спідничці з пальмового луб'я і встромляє в ніс ручку від порцелянової чашки! (Н. Околітенко).
◇ (1) Старе́ лу́б'я, жарт., рідше зневажл. – людина похилого віку.
– Жило б, старе луб'я, коли зодягнене, не голодне й не холодне... Так ні! Ще й кирпу гне... (Панас Мирний);
Ще старе луб'я й на вулицю піде вкупі з парубками (І. Нечуй-Левицький);
[Савка:] Шкода вже нам молодіти, старенька моя!.. (Жартома обгортає жінку). [Василина (сміється):] Ось геть! Дивись, що вигадав, старе луб'я (С. Васильченко);
– Старе луб'я, куди йому дівку приспати (Є. Гуцало);
– І якому змієві знадобилося б те старе луб'я? – маючи на увазі діда, сміялися потім жінки (В. Чемерис).
Словник української мови (СУМ-20)