лютитися
ЛЮТИ́ТИСЯ, лючу́ся, люти́шся, недок.
1. Бути розлюченим, гнівним; дуже сердитися.
Був він дуже лютий, а навіть не міг сховати своєї лютості.., надто ж він лютився, спогадуючи ті уступи, де Ви впадаєте в насмішливий тон (Леся Українка);
Кожного вечора він ішов до школи. З ним ішла й дружина. А батьки лютились (Ю. Збанацький);
// Певним станом і діями виявляти свою розлюченість, гнів.
– Що ти, осліп, чи що? Не бачиш, що се Голуб? – лютиться Ястріб (І. Франко);
Яким Марчук орав у полі на ярину. Аж трісь! – зломився йому істик. Яким лютився і кляв усіма чортами (Н. Кобринська);
Петрюк з силою натягав намоклі у весняних водах чоботи, вони тріщали в пришвах, голова лютився і червонів (В. Бабляк);
// на кого – що. Сердитися.
Радість Данькова була така щира, чиста, .. що вона передалася й іншим присутнім, і навіть його супротивники, яких він щойно обіграв, не особливо лютилися на свою невдачу (О. Гончар).
2. перен. Бути надзвичайно сильним (про мороз, негоду і т. ін.).
Надворі лютилася завірюха так, що заслонювала всякий вид (О. Кобилянська).
Словник української мови (СУМ-20)