манір
МАНІ́Р, не́ру, ч., розм.
Спосіб дії.
Оглянувшись, він побачив, що з гори вільним поковзом мчить лижа, за нею котиться людина, а за людиною, таким самим манером, друга лижа (М. Трублаїні);
Розгорнув – вишите нагруддя сорочки. Знайомі нитки, знайомий манір шитва (М. Дочинець).
○ (1) На мані́р:
а) (чого) подібно до чого-небудь; так, як щось, як у чомусь.
Перед репродуктором стоїть кумова мама (сімдесят три їй), підібгала спідничку на манір трусиків, держиться за стільця і підскакує: – Раз-два-три (Остап Вишня);
Подарунки здебільшого дрібненькі, на манір гудзика – сувеніри називаються (В. Нестайко);
б) (кого, чий) за певним зразком або наслідуючи кого-небудь; так, як хтось.
Сам він [учитель] прямий, як дошка, був і підстригав свою борідку на манір Ісуса (П. Тичина);
– Здорово, молодці! – гаркнув він на московський солдатський манір (І. Багряний);
Зачіску вона носила майже на хлоп'ячий манір (О. Гуреїв);
З молоком чи без? Рекомендую на англійський манір з молоком (Ю. Винничук).
◇ (2) На оди́н мані́р:
а) (перев. з дієсл.) за тим самим зразком; однаково.
Формений одяг шили на один манір (із журн.);
б) дуже схожі між собою; однакові.
Будинки світлі, багатоповерхові, хоча всі, як близнюки, на один манір (О. Гончар);
(3) На свій мані́р, з дієсл. – відповідно до своїх уподобань; по-своєму.
– Гарні в тебе коси, Нонно. Та ще ти їх якось заплітаєш на свій, на особливий манір (О. Гончар);
Обіймаючи й цілуючи її, я думав, чи справді почуваюся щасливим. Мабуть що так. Але на свій, особливий манір (О. Авраменко, В. Авраменко);
Вшановуємо пам'ять Хімічного Батька. Тільки на свій манір (Любко Дереш);
(4) На таки́й мані́р, з дієсл. – таким способом; так.
– Дай мені, батю, в зуби. Це він на такий манір просить у батька закурити (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)