марити
МА́РИТИ, рю, риш, недок.
1. без дод., про кого – що, з інфін., також із спол. що, щоб, як. Те саме, що мрі́яти.
Виїздячи з дому, я собі марив, що зможу запросити Вас до своєї хати на місяць (М. Коцюбинський);
Хіба можна було з таким жахливим виглядом марити повернути Женчикові батька? (Б. Антоненко-Давидович);
Ось воно нарешті і станеться те, про що ти стільки марив, але одна річ – марити, а інша – втілити в життя (Ю. Винничук);
// ким, чим. Весь час думати й говорити про когось, щось.
Він ходив сумний, як нічка: Все вона не йшла з ума; Нею марив, їй у вічка Приглядався крадькома (П. Грабовський);
Він уже марив тою дорогою, уявляв собі ті незнані далекі села (І. Цюпа).
2. Безладно, безтямно говорити в гарячці або уві сні.
Іноді хвора впадала в забуття, ніби засинала, тоді вона марила (О. Копиленко);
Врятований не вiдповiв. Вiн знову заплющив очi, почав марити (О. Бердник);
Враз він побачив видіння і злякався, що починає марити (Р. Іваничук);
Я таки сильно перестудився і кілька діб валявся в ліжку з жаром. В якийсь момент, очевидно, його можна назвати критичним, я почав марити (С. Жадан).
◇ (1) Ма́рити себе́ ким – уявляти себе в мріях кимось.
Немає дитячих мрій, не марю себе героєм у рідному краї (С. Васильченко).
Словник української мови (СУМ-20)