метелиця
МЕТЕ́ЛИЦЯ, і, ж.
1. Сильний вітер із снігом; заметіль, хуртовина.
Надворі було хуртеча Та метелиця мете; За ворітьми коло вікон Сніг горбами наросте (Я. Щоголів);
Свистіла, співала й плакала метелиця і на горбах над Дніпром замітала молодий сад (О. Донченко);
* Образно. В саду день і ніч – золота метелиця, день і ніч стоїть тихий шелест сухого листу (С. Васильченко);
* У порівн. Зривається вихор, білий цвіт метелицею в'ється по галяві (Леся Українка).
2. Народний танець (український, російський, білоруський), виконуваний у швидкому темпі, з частими змінами фігур та обертаннями.
Кобзар вшкварив, а козаки – Аж Хортиця гнеться – Метелиці та гопака гуртом оддирають (Т. Шевченко);
Молодиця чи дівка в новій запасці, в незастебнутій сірій свиті, пританцьовуючи, оступалася перед Панчохою, що навприсядки одколював коліна метелиці (Іван Ле);
// Музика до цього танцю.
От, як розставили в світлиці всі цимбали, Так на шістнадцять рук метелиці й заграли (П. Гулак-Артемовський);
Коли Микола [гармоніст] звів польку на хвацьку метелицю, вона вже сама легко і невимушено, з вогником метнулася колом (Яків Баш).
3. діал. Вертіж.
Овечку одну метелиця напала (Ганна Барвінок).
Словник української мови (СУМ-20)