микати
МИ́КАТИ, аю, аєш і ми́чу, ми́чеш, недок.
1. що. Чесати льон або коноплі для прядива.
Рано-вранці я вставала, Мичку микала та пряла (Я. Щоголів);
Катерина взяла витіпану ручайку волокна і почала микати (С. Чорнобривець).
2. що, діал. Виривати що-небудь звідкись; виривати з корінням (рослини).
Зачав [старець] микати солому із загати (І. Франко);
Панотець похилився над тою грядкою та й микав із завзятком моркву.., ніби полов (Л. Мартович);
// кого, що. Скубти.
І на вінику по хаті брикають [діти], і дєдю [батька] за чупер мичуть, і з мами хустку здіймають (Марко Черемшина);
Махав [Матвій] руками, простягав їх до натовпу, що здивовано оглядався на нього, микав волосся на голові (Мирослав Ірчан).
◇ (1) Ми́кати [своє́] го́ре, нар.-поет. – бідувати, поневірятися і т. ін.
– Батько його з матір'ю рано померли, і залишився він сиротою микати своє горе на білому світі (з казки);
(2) Хоч ми́чки мич з кого, жарт. – хтось добрий, покірний, слабохарактерний, безвольний і т. ін.
Такий, хоч мички з нього мич (з усн. мови).
Словник української мови (СУМ-20)