микати
МИ́КАТИ, аю, аєш і ми́чу, ми́чеш, недок., перех.
1. Чесати льон або коноплі для прядива.
Рано-вранці я вставала, Мичку микала та пряла (Щог., Поезії, 1958, 236);
Катерина взяла витіпану ручайку волокна і почала микати (Чорн., Потік.., 1956, 72).
2. діал. Виривати що-небудь звідкись; виривати з корінням (рослини).
Зачав [старець] микати солому із загати (Фр., VIII, 1952, 205);
Панотець похилився над тою грядкою та й микав із завзятком моркву.., ніби полов (Март., Тв., 1954, 383);
// Скубти.
І на вінику по хаті брикають [діти], і дєдю [батька] за чупер мичуть, і з мами хустку здіймають (Черемш., Тв., 1960, 298);
Махав [Матвій] руками, простягав їх до натовпу, що здивовано оглядався на нього, микав волосся на голові (Ірчан, II, 1958, 265).
◊ Го́ре ми́кати, нар.-поет. — бідувати, поневірятися.
Батько його з матір’ю рано померли, і залишився він сиротою микати своє горе на білому світі (Укр.. казки, легенди.., 1957, 281).
Словник української мови (СУМ-11)