навічно
НАВІ́ЧНО, присл.
На весь час, назавжди.
За простим столом, нічим не покритим і залитим чорнилом, що вже давно засохло і ввійшло навічно в деревину, сидів, схиливши голову набік, лисий чоловік і щось писав (Григорій Тютюнник);
Обличчя його, що й завжди червоне, навічно обпалене полум'ям доменних печей, зараз було ще більш палахкотюче (О. Гончар);
Він графом ніколи не був, проте прізвисько прилипло, наче тавро, – навічно (Є. Доломан);
А ми все-таки стримали ворога, не відійшли. Ми стали твердо, навічно (М. Олійник);
– Він у тобі, страх перед Богом, з народження й навічно (В. Дрозд).
Словник української мови (СУМ-20)