надто
НА́ДТО, присл.
1. Більше від звичайної норми, міри, межі; занадто, надмірно.
Не гріє сонце на чужині, А дома надто вже пекло (Т. Шевченко);
– Він загинув, мабуть, від власної гранати, – похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським і шукаючи рани. – Вона розірвалася надто близько (О. Гончар);
Хвороба моя була надто занедбана, операція пройшла важко (Ю. Смолич);
– Невже все це так масштабно? – з сумнівом запитав Сава. – Може, ми надто переоцінюємо себе? (О. Бердник);
// Ще більше.
Я його прошу: мовчи; а він надто голосить (Сл. Б. Грінченка).
2. Особливо, насамперед, передусім.
Побачивши мене, вона зараз вдалася до мене з фамільярністю, властивою старим слугам, надто московським (Леся Українка);
Новаки нетерпляче чекали звільнення до міста, надто ті, що мали тут батьків або родичів (С. Добровольський);
// Крім того, до того.
А надто вам розказать би, Як козак чорнявий Під вербою, над водою, Обнявшись, сумує (Т. Шевченко).
○ (1) Аж на́дто, у знач. присл. – дуже, вкрай, надзвичайно.
А іноді то ще й заплачу, Таки аж надто (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)