налучати
НАЛУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАЛУ́ЧИТИ, чу, чиш, док., розм.
1. кого, що і без дод. Спрямовувати зброю в ціль; націлювати.
Як налучив, Так .. забив голуба з голубкою (з народної пісні).
2. на що, перен. Надавати певного напрямку чому-небудь (виду діяльності, поведінці, розмові і т. ін.).
Для нашого часу значення реалістичного принципу у живописі перш за все полягає в тому, що він налучає мистецтво на глибоке і всебічне вивчення життя з позицій гуманізму (із журн.).
3. у що, на що. Опинятися де-небудь, потрапляти кудись.
Пам'ятаєш мудру раду – Не пускатись в згубний мир? Ти ж подався без огляду І налучив просто в вир (П. Грабовський);
[Палажка:] Хіба вона на одну тебе реметвує? На увесь мир! Їй усюди погано... Збилась з пантелику дівчина, та й не налучить на добру путь (Панас Мирний);
// Випадково, несподівано виявляти що-небудь, натикатися на щось.
От там, край очерету, яма, коли б на неї не налучить (Панас Мирний);
// у що. Просовуючи що-небудь, потрапляти у щось.
Не налучу ніяк ниткою у вушко (Сл. Б. Грінченка).
4. кого, на кого, рідко. Зустрічати кого-небудь.
Цибулину десь налучив Гнучкий Хміль зелений; – Ой, здорова будь, смердюча! – Здоров був, шалений! (І. Манжура);
– Як був я ще парубком, та зимував раз .. там же таки [у Чорноморії]. Ну, вже ж і на людей на добрих налучив!.. (А. Тесленко).
Словник української мови (СУМ-20)