наражати
НАРАЖА́ТИ, а́ю, а́єш і розм. НАРА́ЖУВАТИ, ую, уєш, недок., НАРАЗИ́ТИ, ажу́, зи́ш, док., кого, на що.
Ставити кого-небудь під загрозу чогось.
– То я мушу наражати брата на вірну смерть від ляхів? (Іван Ле);
Кричати майор не міг. Не мав права наражати на небезпеку товаришів (П. Загребельний);
Сам воєвода вмовляв його не наражувати себе на небезпеки боїв (Юліан Опільський);
// Примушувати кого-небудь переживати, відчувати щось, перев. неприємне.
– Я .. не говорила про них [гроші] паннам, міркуючи, що непотрібно наражувати їх на покусу, а себе на неприємність (І. Франко);
Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісні моменти (О. Кобилянська);
// Ставити кого-небудь в якесь, перев. неприємне, становище.
Більша часть покриток воліла безперечно наражати себе на ганьбу і сором, ніж піднімати руку на свою власну кров (І. Франко);
Зайти ж у подвір'я цього розбійника – значить, наразити себе на можливу образу не тільки своєї персони, але й дати тому антихристові нагоду підняти на глум церковний обряд (Ірина Вільде).
Словник української мови (СУМ-20)