народжувати
НАРО́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., НАРОДИ́ТИ, роджу́, ро́диш, док.
1. кого, що. Давати життя дитині [дітям] під час пологів (про жінку або самицю).
Половчиха складала все до скрині та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, і він їй став дорожчий (Ю. Яновський);
– Пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжує дітей своїх, і зростають вони вовками на землі (О. Довженко);
– Я любив, як насіння пахне. Я виріс у насінні. І мати мене народила в насінні – в жнива під копою (О. Довженко);
За своє життя Лукерія народила більше десятка дітей (П. Автомонов);
Вона народила хлопчика і назвала його Віталієм (О. Гончар).
2. кого, що, перен. Давати початок чому-небудь, створювати що-небудь, бути причиною появи когось, чогось.
У спеку, в сніг – не легко нам Нове народжувати місто (І. Нехода);
– Війна не апостолів, а вбивців народжує (М. Стельмах);
Народна українська мова народила шевченківську літературну мову (Ю. Смолич);
// Пробуджувати, викликати що-небудь.
Це вона [юність] по-весняному гріє, бунтівлива запалює кров, родить помисли кращі і мрії і народжує ніжну любов (І. Гончаренко);
Пісня відриває душу Терентія від щоденної колотнечі, народжує сум біля серця (М. Стельмах).
3. перев. док., що і без прям. дод., розм. Дати багато плодів, великий урожай.
То мати наумисне такі товсті нитки виводили, бо у нас сього року дуже коноплі були народили (Номис);
Квітне багряно садок молодий, – Гілка розпукла народить плоди (М. Шпак);
Незграбна та розтріскана, Щороку Ти [яблуне] яблука народжуєш мені (В. Коротич).
Словник української мови (СУМ-20)