нащадок
НАЩА́ДОК, дка, ч.
1. Людина стос. до своїх предків.
Швиденько потім пан вибрав собі до двору двох хлопців, нащадків давніх козаків (І. Нечуй-Левицький);
Вивчення історії козаччини і, особливо, військової справи .. найбільш подобало нащадкові старовинного козацького роду (М. Стельмах);
* Образно. З величним спокоєм випливають із-за обрію, ніби з глибини віків, круторогі сірі воли – одомашнені нащадки могутніх степових турів (О. Гончар).
2. тільки мн. Люди майбутніх поколінь.
[Петро:] Він батько чує, він знає, що він не зникне безслідно, що його найвищі думки, найкращі заміри оживуть – в його нащадках!.. (Панас Мирний);
Хто сіє хліб, хто ставить дім, Хто створює поему, – Той буде предком дорогим Нащадкові своєму (М. Рильський).
3. розм. Син, спадкоємець.
Час од часу він [батько] вкривав то одного, то другого свого нащадка, що, притулившись один до одного, завмерли в солодких обіймах юнацького сну (Олесь Досвітній);
Молодята з священним трепетом чекали нащадка (Л. Дмитерко).
4. розм. Майно, яке переходить після смерті його власника іншій особі; спадщина.
[Демко:] Один змалку працює, у праці і помира, і дітям в нащадок зоставля одну тільки гірку працю... (М. Кропивницький).
Словник української мови (СУМ-20)