непокоїти
НЕПОКО́ЇТИ, о́ю, о́їш, недок., кого, що.
1. Порушувати чий-небудь спокій; завдавати турботи, клопоту; турбувати.
Човник повернувся трохи боком, але Гапка не хотіла непокоїти діда і вже не обзивалася (Л. Яновська);
Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині. – Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе (Юліан Опільський);
* Образно. Вітерець з берега непокоїв море (О. Донченко).
2. Викликати хвилювання, тривогу, побоювання, спричиняти неспокій, занепокоєння; хвилювати.
Гостей все більше та більше прибува, а князя як нема, так нема. Се почало непокоїти навіть і пані Турковську (Леся Українка);
Тривожне почуття зростало в серцях батьків, непокоїло їх день у день.., коли вони думали про старшого сина (О. Полторацький).
3. Завдавати фізичного болю; дошкуляти.
Найбільш непокоїли [Дмитра] ноги – не міг стати (М. Стельмах);
Від тієї ночі носить Рубанюк у тілі кулю, яка часто непокоїть (І. Цюпа).
Словник української мови (СУМ-20)