обвинувачення
ОБВИНУВА́ЧЕННЯ, я, с.
1. Дія за знач. обвинува́тити.
Всі безглузді обвинувачення, видумані аби нацькувати на мене юрбу, ганебно розбились (Леся Українка);
ТІльки що дістав “Житє і слово” .. У вістях з Росії є про Марту Бакуринську та про обвинувачення її (М. Коцюбинський).
2. перен. Те, що обвинувачує, засуджує кого-, що-небудь.
Творчість Шевченка несе не тільки любов і ласку. Вона є найсуворішим обвинуваченням всім душителям свободи (з наук. літ.).
3. Судовий документ, який містить у собі опис злочину (злочинів) обвинуваченого, визначає його вину.
Коли я чую обвинувачення “України в огні” в націоналізмі, як же гірко, як тоскно мені робиться на душі (О. Довженко);
Нарешті судове обвинувачення читати закінчили. Кармелюк навіть бровою не повів (В. Кучер).
4. тільки одн., юр. Сторона-обвинувач у судовому процесі.
Він [син] стоятиме перед суддями, обвинуваченням і захистом, відповідатиме на запитання (П. Дорошко).
△ (1) Прива́тне обвинува́чення – особлива форма кримінального переслідування, що порушується не судовими органами, а за скаргою потерпілого.
Словник української мови (СУМ-20)