обрій
О́БРІЙ, ю, ч.
1. Лінія позірного зіткнення неба з землею чи водною поверхнею; горизонт, небокрай.
Зайшло сонце за обрієм, покинуло землю (Б. Грінченко);
На далекому обрії засвітилося багаття – то пастухи розпалили вогнище (Г. Хоткевич);
– З-за морського обрію краєчком виглянуло сонце (М. Трублаїні);
// Прилегла до землі частина небесного простору; небосхил.
Семен сидів і без думки дивився на зоряний обрій, що світився межи деревами (М. Коцюбинський);
Щовечора на обрії спалахували далекі, ледве помітні “лампади”, розвішані літаками (О. Гончар).
2. Простір, який постає перед очима на відкритій місцевості; видноколо.
Видимість ясна навколо, обрій розширивсь на всі сторони світу далеко-далеко (О. Довженко);
Випав сніг – і все навколо повеселішало. Обрії поширшали, зробилися лункішими (Григорій Тютюнник);
* Образно. Не згасає з роками слава героїв, її промені вплітаються в обрії майбутнього (з газ.).
3. перен. Коло чиїх-небудь знань, ідей, інтересів.
Обрій його часто обмежується речами, які він безпосередньо бачить (В. Еллан-Блакитний);
І я відчув, що багатьом з людей Не вистачає обріїв, ідей, Щоби життя заповнити до дна (С. Крижанівський);
Шевченко був людиною дивовижно широких естетичних обріїв (із журн.).
4. перев. мн., перен. Коло, сфера дій, можливостей, перспектив.
Але – здавалося Семенові – залишаються попереду обрії, важче, неспокійніше невгамовному його серцю (Л. Смілянський);
Прозорі візерунки діаграм Очам відкриють обрії незнані (М. Рильський).
Словник української мови (СУМ-20)