огортати
ОГОРТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОГОРНУ́ТИ, огорну́, ого́рнеш, док., кого, що.
Те саме, що обгорта́ти 1–6.
Причепурившись десь біля копанки на городі, огорнувши стан святковою запаскою, дівчина немов іншою стала (Іван Ле);
Чорна кашемірова сукня огортала її стан (А. Шиян);
Його кволе волоссячко нагадувало шовковисті ниточки, які огортають качан молодої кукурудзи (А. Хижняк);
Меланя з плачем припала до Данила, потім огорнула ніжними обіймами Тосю (Ю. Смолич);
Вже й йому [Запорожжю] не довго животіти; огортають його вороги з усіх боків, та воно й само далеко від своїх звичаїв поступилося (Панас Мирний);
Один став, великий, аж на дві верстви, огортав той шпиль сливе навкруги (І. Нечуй-Левицький);
Гриміла дорога, вставала курява, огортаючи бійців сірою хмарою (О. Гончар);
Старий лось зітхнув глибоко, і біла хмарка пари, пробившись крізь його обмерзлі ніздрі, огорнула голову (В. Гжицький);
Лихо, як ніченька, чорне, Так тебе часом огорне, Так тебе всього потисне, Що не дивився б на світ (П. Грабовський);
Запашний український вечір ласкаво огорта натомлену землю (М. Старицький);
Огорнула темрява кімнату, Спать давно уже пора дитині (М. Рильський).
◇ Жаль бере́ (пройма́є, огорта́є і т. ін.) / взяв (пройня́в, огорну́в і т. ін.) [за се́рце] див. жаль¹;
Обво́дити (огорта́ти) / обвести́ (огорну́ти) очи́ма (по́глядом, зо́ром і т. ін.) див. обво́дити;
Обгорта́ти (огорта́ти) / обгорну́ти (огорну́ти) ду́шу (се́рце) ту́гою (сму́тком, су́мом і т. ін.) див. обгорта́ти;
(1) Огорта́ти зо́ром (д) див. обво́дити.
Словник української мови (СУМ-20)