одурювати
ОДУ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ОДУРИ́ТИ, одурю́, оду́риш, док., кого.
1. Те саме, що обду́рювати.
І жду її [долю], і виглядаю, Дурний свій розум проклинаю, Що дався дурням одурить, В калюжі волю утопить (Т. Шевченко);
– Ти думаєш, я тебе одурюю? .. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював... (Панас Мирний);
Недовго цвіла Марта, скоро й одцвіла; трапилося їй погано: одурив її панський лакейчук (Грицько Григоренко).
2. рідко. Те саме, що одурма́нювати.
Ось моє кредо, Друже! Збагнути глибоко й відповідально, що впродовж довгих і кривавих віків нас одурювали, заплутували в павутину потойбічних страхів (О. Бердник);
Ходила [стара] по покоях і ломила руки .. – Господи, як би її врятувати!.. Одурив, обпоїв проклятий розбійник... (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)