оклик
О́КЛИК, у, ч.
1. Вигук, поклик, звертання, яким привертають чию-небудь увагу.
– Сержант Орлюк! – почув він генералів оклик, коли вже причинив двері (О. Довженко);
На його оклик вийшла молода козачка років двадцяти восьми (Григорій Тютюнник);
* Образно. Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном .. – се характерний, пануючий оклик наших часів (І. Франко);
Німий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику (Панас Мирний).
2. Голосний вигук, викрик, що виражає які-небудь почуття.
Не ревіли роги, не лунали веселі оклики по тій новій побіді (І. Франко);
З майдану доносилися крики дружинників. У цих окликах звучало спершу здивування, потім жаль, а вкінці лютість, гнів, жадоба помсти (Юліан Опільський);
Першу хвилину вони розглядали один одного, вигукуючи односкладові оклики (О. Копиленко).
△ Знак о́клику див. знак.
◇ (1) Розста́вити крапки́ і зна́ки о́клику (д) див. поста́вити¹.
Словник української мови (СУМ-20)