панування
ПАНУВА́ННЯ, я, с.
1. Дія за знач. панува́ти.
[Нартал:] Ти знов на мене сплів сильце: ти навернув мене у християнство. Тоді-то й почалася повна влада, безмежне панування надо мною (Леся Українка);
За скілько літ розкоші та панування вона розучилася робити-працювати, жила більше споминками про старовину та важким зітханням (Панас Мирний);
На чолі йому виступив рясний піт, він втрачав панування над собою. (І. Багряний).
2. рідко. Царювання.
За панування царя Миколая 1-го на Західній Україні в одному повітовому місті жив міщанин Лемішка (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)