паня
ПА́НЯ, і, ж., розм.
Те саме, що па́ні.
З панею наїхала польська двірня, польки покоївки (І. Нечуй-Левицький);
[Диякон (до Нартала):] Тебе прошу, посидь коло слабого, поки ми з панею зготуєм купіль (Леся Українка);
Говорив [Славко] Краньцовському, щоби їхав додому: його паня жде перед корчмою з повозкою (Л. Мартович);
Все горда, пишна, рішуча, все велика паня, що звикла не слухати, а приказувати, як плакала, то плакала страшно (Б. Лепкий).
ПАНЯ́, ня́ти, с., розм.
Дитина пана, пані.
Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув. А той, як виважить руку, як ударе його з усього маху по пиці... так паняті носа й розтовк! (Панас Мирний);
Хай втікає та накаже Вельможним панятам, Щоб не важились буяти По убогим хатам [по убогих хатах] (П. Куліш);
* У порівн. А жіночку свою любив [козак] – І господи єдиний! Як те паня, як ту дитину, У намистах водив! (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)